Князівський рід Острозьких залишив визначний слід як у історії Великого князівства Литовського, так і в історії Речі Посполитої двох народів. Протягом усієї історії роду, з часу згадки про князя Данила Острозького у джерелі 1366 року, і до самого згасання генеалогічної лінії представники князівської династії займали найвищі уряди Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, паралельно розширюючи територію власних володінь. До кінця XVI ст. одна третина історичної Волині, що включає у себе зокрема Волинську, Рівненську, Житомирську області, стала їхньою власністю.
Досі між науковцями точяться дискусії з приводу того, від кого бере початок рід Острозьких. Князівський титул це яскраве свідчення на користь давності та шляхетності, адже його не можна було отримати інакше аніж за правом народження. Більше того, у Речі Посполитій уся шляхта була рівною, навіть король був “першим серед рівних”, тож визнання князівський титулу створювало прецедент, що мусив мати під собою вагомі аргументи. Перша згадка у джерелах про князя Данила з Острога датована 1340 роком і не супроводжується коментарем про його походження, як і решта найдавніших джерельних свідчень. Основна дискусія ведеться довкола питання чи є Острозькі нащадками Ґедиміновичів, чи ж Рюриковичів — в обох випадках йдеться про правлячі роди Київської Русі та Великого князівства Литовського. Поза тим, якою б не була історична правда, достеменно відомо, що пізніше Острозькі споріднилися із Ґедиміновичами. Князь Костянтин Іванович Острозький був правнуком великого литовського князя Ольґерта Ґедиміновича.
Якщо зануритися у глибину віків, то з’ясується, що самі Острозькі притримувалися генеалогічної легенди, яка виникла наприкінці 16 ст. За нею рід брав початок від “прабатька Руса”, брата легендарних Чеха та Леха, нащадком якого вважали Володимира Великого, а далі й Данила Галицького. Це підкреслювало надзвичайну вагу Острозьких, цих “некоронованих королів Русі”, котрі на кінець 16 ст. володіли однією третиною історичної Волині та частиною Галичини. Початок 17 ст. ознаменувався вигасанням цього давнього роду, так що із 8 останніх представників по чоловічій лінії до 1620 року не залишилось жодного. 
Останній представник роду, спадкоємець “по мечу” Януш Острозький, у 1608 році задля запобігання розпорошенню ретельно збираних земель домігся найвищої честі — було створено Острозьку Ординацію, до якої у підсумку увійшло 24 міста та 593 села.
Історичний спадок цих князів, як у матеріальному, так і у ідейному вимірах, – величезний. Вони були фундаторами церков, зокрема храмів Пресвятої Трійці та Св. Миколая, які представляли обличчя Вільнюса до побудови пізніших костелів. Окрім того, підтримували Києво-Печерську Лавру, де поховано цілий ряд представників цього славетного роду. Федір-Феодосій Острозький навіть прийняв монаший постриг у Києво-Печерській Лаврі, а по своїй смерті, після відкриття його нетлінного тіла, був канонізований. 
В цілому, родові належало близько 600 церков та 10 монастирів. Недаремно у XVI та на початку XVII с. в обігу був вислів “багатий, як Острозький”.
Острозькі не обходили своєю увагою і навчальних закладів, зокрема у таких містах як Вільно, Краків, Познань. Великий вклад у цій сфері зробили Василь-Костянтин ОСтрозький та Анна-Алоїза Острозька (Ходкевич). Безумовно, якщо говорити про навчальні та своєрідні ідейні центри, то першою спадає на думку Острозька слов’яно-греко-латинська академія, так звані “Волинські Афіни”. Праця перекладацького гуртку цього закладу увінчана першим виданням Біблії на церковнослав’янській мові, хоча це лише одна із багатьох праць, створених там. Неможливо оминути увагою й те, що “Буквар” Івана Федорова 1578 року був виданий саме у Острозькій друкарні.
Князі, патрони, захисники віри на своїх землях, видатні військові, меценати та важливі фігури політичної історії – усе це про Острозьких.